«Стихи остаются»
... Стихи остаются, беседы - пропадают,
бессмысленно напрягаться там, где
напряжения не требуется, где все
просто, как при дыхании...
(А. Тарковский)
Перечитуючи поезії Арсена Тарковського, «последнего поэта серебряного века», як говорять про нього відомі літературознавці та й не тільки вони, проникаючись його неймовірно тонкою і мудрою поезією, відчуваєш, як багато зробила для вітчизняної поезії ця скромна, працьовита і разом з тим незвичайна людина. В котре переконуєшся в тому, що справжній талант ніколи не випинає грудей для нагород, він трудиться “денно і ношно”, спалюючи себе в ім'я благословенної музи. Олександр Кривомазов, літератор і учений, котрий був у дружніх стосунках з Арсеном Олександровичем наприкінці його життя, пригадує (цитую мовою оригіналу): “Как-то при разговоре о другом он вроде бы невпопад хмуро молвил, что почему-то часто цитируют его две строчки «Ах, восточные переводы,// Как болит от вас голова», и он действительно не возьмет в толк, почему те строчки стали затасканным штампом, что было бы честнее и правильнее цитировать две предыдущие строчки «Для чего я лучшие годы// Продал за чужие слова».
Чому саме пригадалися ці слова? Приводом цього була добірка віршів молодого поета-кіровоградця Михайла Маєвського, тому й вирішив поділитися своїми думками про поетичні спроби цього молодого, але цікавого, на мій погляд, автора.
Почну мову з того, що Михайло Маєвський виходить на широкий шлях поетичної творчості не з “чорного ходу”, не з вулиці, а через Університет, факультет журналістики. Він чітко усвідомлює свою причетність до навколишнього світу. нерозривності свого Я з Всесвітом, опираючись на досвід попередників, традицію, разом з тим, шукаючи свій індивідуальний шлях в безмежному бурхливому океані поетичної творчості. Мабуть, тут буде доречним знову зацитувати Арсена Тарковського, якого Михайло вважає своїм духовним наставником.
«Когда я писал стихи (или переводил), Я РАБОТАЛ: для этого требуются высокие и громоздкие леса: (традиции, условности, культура, словарь, наследие, творчество современным поэтов - тем, кто дорог, и, непременно, некое особое чувство, что найденное в каком-то озарении органически принадлежит мне, ибо чужое непобедимо и рвет все внутри), требуется полная отключка от всего и полная концентрация на пространстве одной-двух строчек.”.
Писати про поетів і поезію надто складна справа. Говорити про те, про що вже стисло і красиво написав поет, означає - товкти воду в ступі, але інколи настає такий момент, що дуже і дуже хочеться поділитися думками після прочитаного. Бо мистецький твір в першу чергу ми сприймаємо емоційно, а вже потім починаємо ліпити до нього всякі визначення і ярлики.
Щодо визначень, то скажу зразу і відверто - як на мою думку, поезії Михайла Маєвського, це глибоко філософська лірика, якій притаманні і доброзичлива усмішка, і гротескове лукавство.
Справді, радує, що покоління наших синів починає переростати своїх батьків. Та й, власне, нічого тут дивного немає. Це закономірність. Не берусь переконувати читача, розповідаючи про якісність віршів, образність та естетичний рівень їх, я просто запрошую вас перечитати дещо з доробку цього молодого автора.
***
Это - капли росы. Это - вовсе не слезы.
Я родился травой, чтобы скоро упасть
лишь по взмаху косы, рассекающей воздух
и дарящей живому предсмертную страсть.
Я отдамся земле. Я землею останусь.
И свистящая сталь не позволит солгать.
Это - капли росы. Это - светлая память.
Я тебе их дарю. Ты их можешь поднять...
***
Дрянь на ниточке висела
и о чем-то тихо пела.
Нитка дрянь держать устала.
Нитка с дрянью разорвала.
Дрянь свободной птицей взмыла
и о песенках забыла.
Дрянь с тех пор всё гнезда вьет.
Песен больше не поет.
Нитка помнила былое.
Нитка свилася петлею,
сделав мир неинтересным -
в петлю шли дрянные песни...
АНГЕЛ 444
Вот Ангел 444.
Он думал о благах, что в черном мундире.
Он думал о крыльях, изрядно потертых
о души 444-ых.
И Ангел 444
в своей одинокой и грязной квартире
мечтает исчезнуть из этой клети,
чтоб стать 443-им.
Тогда его слово и станет свято
для всех 445-ых.
И мысли извергнет тогда он благие
для тех, кто 446-ые.
Но черный мундир не дается навечно.
И новые крылья тебе обещаны
за то, что будешь правдой и плетью
служить 443-им.
Но Ангел 444
не знал, что есть первые, что есть вторые.
И счет он ведет, как считает молва:
443, 444, 445, 446, 1, 2...
Мені приємно поділитися з читачами вісткою, що нарешті Михайло видав першу збірку з такою заковиристою назвою “Человеческая сказка революции”.
Автор цієї публікації невипадково розпочав свою розповідь зі слів Арсена Тарковського, нашого земляка. Як на мій погляд, багато рядків Михайлової поезії співзвучні лірико-філософському світобаченню великого вітчизняного поета, Арсена Олександровича Тарковського. Мої опоненти можуть мені заперечити. Що ставити в один ряд з поетом світового рівня, зеленого, недоспілого початківця, принаймі некоректно. Але незаперечною є істина, що в поезії виміри трохи інші, аніж у соціумі, коли вираховують, за який термін належить платити пенсію. У 27 - не стало Михайла Лєрмонтова, в 28 - Василя Симоненка, в 30 - Єсєніна. Залишилася їхня поезія.
Для переконливості наведу ще один приклад. В літературознавство відомий сьогодні в Україні письменник, художник Григорій Штонь прийшов в 27, після закінчення педінституту та педагогічної практики в звичайній загальноосвітній школі. Потім була аспірантура, захист кандидатської та докторської дисертації, робота в науковому інституті і т.д. і т.п.
Нині Григорій Максимович - автор багатьох творів прози: романи, повісті, оповідання та поезії. Ось порівняйте один із віршів уже відомого літератора “З криниці пам'яті”, що був надрукований у 1994 році у збірці “Візії” з віршем Михайла Маєвського “Це - краплини роси”, і ви переконаєтесь в цьому.
З криниці пам'яті
вдивляється у мене
Чорняве хлопченя.
Над ним і мною
Одна і та ж застиглість неба
І час завмер між нас водою
Прожитих митей.
Ось іще одна.
Нечутно скакує униз,
Гойднувши погляд той невкліпний,
Де жаль, чи осуд оселився,
А може й захват - важко осягнути.
Як важко і звестись із цямрини років,
І ляду пам'яті стуливши у душі,
Вже кимось іншим починати бути.
Якщо й можна дорікнути Михайлові Маєвському, це тільки в тім, що він українець, який бездоганно володіючи українською мовою, пише по-російські. Але, можливо, ми дочекаємося його прекрасних поезій рідною мовою. Бо багато прикладів, коли українські письменники починали російською, а вже потім, окрім української, іншою писати не могли (Г.Тютюнник, Б.Мозолевський).
І на останок. Що і хто б там не говорив, а моє тверде переконання, що в літературу приходить молода, але змужніла поетична душа, цікава і приваблива особистість. Тож хай щастить тобі, Михайле, бо нелегка та ноша, яку береш на себе.
редактор Кіровоградської державної телерадіокомпанії, член Спілки театральних діячів України.
16.02.2000